Загиблих під Авдіївкою проводжали навколішки

 Доню, йому вже не холодно, мати загиблого 34-річного Володимира Крижанського відводить від труни вдову Яну. Та носовичком витирає сніг з обличчя чоловіка: "Мій Володічка. Чого ти до мене не усміхнешся, не скажеш нічого?"

1 лютого на майдані Незалежності в Києві прощаються з сімома бійцями 72-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних сил. Вони загинули під Авдіївкою.

О 10-й до стели Незалежності починають сходитися люди. Відслужити панахиду приїхали троє священиків, які в різний час були капеланами в 72-й бригаді.

 Тяжко служити такі відправи, коли молоді гинуть. Я знав їх усіх. Хороші хлопці, захисники, розповідає отець Олександр. Із ворогом потрібно зробити так, як у Святому письмі із дияволом вигнати.

Підставки для трун накриті синьо-жовтим прапором. Біля них збираються люди.

 Постій тут, піду квіти куплю, просить приятельку літня жінка із синьо-жовтою стрічкою на рукаві.

Прямує до підземного переходу. Її мало не збиває з ніг молодий чоловік у чорній кепці:

 Экскурсию по Киеву не желаете?

Жінка відмахується і прямує далі.

До стели прибуває почесна варта. Військовий оркестр виймає інструменти. О 10:55 до виходу з метро під'їжджають сім білих мікроавтобусів.

 Везуть, шепоче натовп.

Площа перед стелою заповнена людьми, підходять ще. Родичі загиблих з'являються з боку вул. Інститутської і стають поряд з опорами для трун. Їх оточують люди.

 Дайте з дитиною попрощатися! Розступіться! вигукує жінка в чорній хустці.

Військові відчиняють задні двері автобусів. Виносять труни. Ледве протискуються живим коридором. Установлюють першу труну на опори перед сходами. Із динаміків лунає пісня "Пливе кача".

 Синочку мій, а ти ж дзвонив і казав, що все у тебе добре! кричить мати Володимира Крижанського. Кладе голову на груди синові.

 Я розмовляла з Володею о першій дня 29 січня, плаче Яна Крижанська. Обережно проводить по обличчю чоловіка пальцями. Казав, що все тихо. Обіцяв скоро приїхати. Я йому подарунок купила, чекали на нього і я, і син. Не повірила, коли замполіт подзвонив. Думала, наплутав.

Бійці виносять інші труни. Біля тіла 25-річного Володимира Бальченка навколішки стоїть однополчанин. Скельця окулярів пітніють від сліз. Не витирає їх.

 Вовка людина-бомба, говорить. Просить не називати імені, бо після прощання повертається на передову. На нього завжди можна було покластися. Ніколи не підводив. Був у мене кулеметником. Професіонал. А Андрюха (Андрій Кизило. ГПУ) тільки приїжджав на позиції й одразу знаходив вихід із будь-якої ситуації. 40-річними командував і все гладко було. Шанував вік і досвід.

На підвищення біля стели виходить прес-офіцер 72-ї бригади Олена Мокренчук у військовій формі:

 Усі загинули під час артобстрілу, розповідає. 120-й прилетів (міна калібру 120-мм. ГПУ). Хлопці кілька днів чекали, що буде щось. Почалося о 13:45. 23-річний капітан Андрій Кизило встав, подивився і каже: хлопці, я пішов. Завжди попереду був, не ховався за інших. Мали і каски, і бронежилети, а що з того? Бронежилет закриває спину й живіт. Андрієві осколок зайшов через бік і поцілив прямо в серце. Окоп вузенький. Снаряд там повністю розірвався. Шансів у хлопців не було. Коли почалася атака, вони були на позиції "Майдан". Отримали повідомлення про наступ ворога. Відбили атаку, зробили все, що могли. Під час другої атаки прилетіла ця міна. Вбила Андрія і ще двох.

 Вони всі герої, на сцену виходить боєць із шевроном 72-ї бригади. У нас не залишилося несправжніх вояків.

Священики починають панахиду. Люди прощаються. Більшість несе червоні гвоздики. Одна квітка відламується від стеблини. Падає на подушку поряд із обличчям 26-річного Олега ­Бурця. Мати, яка доти трималася, бачить це і заходиться плачем.

 Прощайтеся, отець Олександр підходить до кожного із загиблих.

 Яна, Володі покривало треба, мати Володимира Крижанського проводить пальцем по заплющених очах сина. Державне не годиться, простеньке. Ми інше купимо, гарне. Володя у нас красунчик був, і покривало має бути гарне.

До труни 36-річного Ярослава Павлюка під'їжджає солдат в інвалідному візку. Хоче щось сказати, але сльози не дають. Ярослав сирота. Біля його тіла тільки дружина. Доньку Софію залишила вдома.

 Я класний керівник Володі Крижанського. Ховаю вже другого учня. Володя був здібний хлопець. Завжди допитувався більше, ніж давали на уроці, літній чоловік у сірій куртці поправляє букети гвоздик у труні. Вони вже не вміщаються і падають на землю.

Під звуки військового оркестру труни несуть униз. Біля входу в метро чекають автобуси. Люди заповнюють весь майдан. Опускаються на одне коліно на мокрий від снігу граніт. Дівчина з наміткою із чорної хустки на голові вигукує "Герої не вмирають!" Люди повторюють.

Труни заносять до автобусів. Родичі і бійці сідають у два великі буси і їдуть.

You may also like...